Страница: 4/12
Синдесмози - зв'язками і мембранами (міжкісткові перетинки передпліччя і гомілки, жовті зв'язки дуг хребців та швами (зубчасті, лускаті і прямі). До синдесмозів належить і вбивання (зуби).
Синхондрози - між кістками розташовується хрящ (рукоятка або мечеподібний відросток з тілом грудної кістки). Кісткові сполучення з'являються при скостенінні синхондрозів.
До хрящових сполучень належать і напівсуглоби або симфізи. У таких хрящах є порожнини, які позбавлені синовіальної оболонки. До цього типу сполучення згідно з PNA відносяться міжхребцеві симфізи, лобковий симфіз та симфіз рукоятки грудини.
Суглоби є перервним (синовіальним) сполученням кісток у яких є вкриті гіаліновим хрящем ( за винятком скроневонижньощелепного та грудиноключичного суглобів - тут хрящ волокнистий) суглобові поверхні кісток, суглобова капсула, порожнина, синовіальна рідина. Товщина хряща (0,2 - 6,0 мм) залежить від функціонального навантаження на суглоб. Хрящ позбавлений кровоносних судин на охрястя, містить в собі багато органічних сполук (колагенові волокна <надає міцості> та протеоглікани <надає пружності>). З боку суглобової поверхні хрящ вкритий шаром аморфної речовини. Змащування суглобових поверхонь забезпечується синовіальною рідиною, яка продукується синовиіальною мембраною (внутрішній шар суглобової сумки). Синовіальна мембрана має багато ворсинок і складок, що збільшує її поверхню. Вона добре васкуляризована, капіляри лежать безпосередньо під шаром епітеліальних клітин (секреторні синовіоцити), які і виробляють синовіальну рідину <її кількість не перевищує 2-3 мл> (основним компонентом якого є гіалуронова кислота). Фагоцитарні синовіоцити мають властивості макрофагів.
Щільний зовнішній шар суглобової капсули (фіброзна мембрана) прикріплюється до кісток поблизу біля країв суглобових поверхонь і переходить у окістя. Суглобова капсула біологічно герметична. Вона, як правило, укріплюється позасуглобовими (в товщі капсули) зв'язками. Зв'язки не тільки укріплюють суглоб, а і спрямовують і обмежують рухи. Тиск у суглобовій сумці нижчий від атмосферного.
Суглобові поверхні рідко повторюють (доповнюють) одна одну за формою. Для досягнення конгруентності (від лат. congruens - відповідний) у суглобах є ряд допоміжних утворів - хрящових дисків, менісків, губ, синовіальні сумки і піхви. Так, наприклад, у скронево-нижньощелепному суглобі є хрящовий диск, зрощений з капсулою по зовнішньому краю; у колінному - півкільцеві медіальний і латеральний меніски, які розташовані між суглобовими поверхнями стегнової та великої гомілкової кісток; по краю вертлюжної впадини є одноіменна губа, завдяки якій суглобова поверхня тазостегнового суглоба поглиблюється і більше відповідає кулястій голівці стегнової кістки. Синовіальні сумки і піхви - невеликі порожнини синовіальної мембрани, які розташовуються у фіброзній мембрані (оболонці) і заповнені синовіальною рідиною. Вони полегшують рух розташованих поряд сухожиль, зв'язок, кісток.
В залежності від кількості суглобових поверхонь у суглобі їх поділяють на прості (дві суглобові поверхні), складні (більше двох) і комплексні (між зчленівними поверхнями є диск або меніск, що ділять порожнину суглоба на два відділи) та комбіновані (анатомічно розрізнені суглоби працюють як одне ціле <скронево-нижньощелепний, міжхребцеві, реберно-хребцеві тощо>).
Форма зчленівних поверхонь зумовлює кількість площин, у яких можуть здійснюватися рухи. В залежності від цього суглоби поділяють на одно- (циліндричні, блокоподібні), дво- (еліпсоподібні, сідлоподібні) та багатовісні (кулясті і плоскі).
Для зручності форму суглобової поверхні порівнюють з відрізком тіла повертання і на цій підставі виділяють суглоби: циліндричні (серединний атлантоосьовий, проксимальний променево-ліктьовий), блокоподібні - це власне циліндричні, але розділені заглибленням або горбиком (міжфалангові кисті, плечо-ліктьовий), еліпсоподібні (променево-зап'ястковий, колінний <комплексний>, атланто-потиличний <комбінований>), сідловидні (зап'ясно-п'ястковий великого пальця <тільки у людини>, кулясті (плечовий, кульшовий), плоскі (міжзап'ясні, передплесно-плесневі).
В суглобах навколо поперечної осі відбувається згинання і розгинання, навколо сагітальної - відведення і приведення, навколо фронтальної - кручення.
Сполучення окремих відділів скелету.
М’язи
Скелетна мускулатура складається з окремих м’язів, побудованих з м’язової (посмугованої) тканини, сполучної тканини, нервів і судин, які в ній проходять. В давнину м’яз порівнювали з мишею (musculus - миша), а тому у ньому виділяли головку, черевце і хвіст. За головку (origo) у м’язі прийнято вважати ту його частину, яка залишається нерухомою при скороченні цього ж м’яза. Відповідно рухливий кінець називають хвостом (insertio).
Ці м’язи утримують тіло у рівновазі, переміщують його в просторі та рухаючи кістки змінюють положення органів, утворюють стінки грудної та черевної порожнин, тазу, входять до складу глотки, верхньої частини стравоходу, гортані, рухають очне яблуко і слухові кісточки, забезпечують ковтання та дихальні рухи, утворюють зовнішній анальний сфінктер.
М’яз в цілому побудований з пучків м’язових волокон. Кожне волокно має форму циліндра і вкрите сполучнотканинною оболонкою (ендомізій). Довжина м’язового волокна коливається від 1 до 40 мм, товщина - до 0.1 мм. Розрізняють (за кількістю міоглобіну) червоні та білі м’язові волокна. Червоні м’язи мають багато міоглобіну і мітохондрій. Це найтонші волокна з груповим розташуванням міофібрил. Білі волокна містять мало міоглобіну і мітохондрій, міофібрил у них багато і розташовані вони рівномірно. Є і проміжний тип волокон.
Білі волокна скорочуються швидше, але швидко і заморюються. Червоні м’язи скорочуються триваліше і довше не заморюються. У людини більшість м’язів мають усі три типи волокон.
Групи волокон об’єднуються в пучки 1-го порядку сполучною тканиною (внутрішній перимізій), яка їх охоплює і щільно з’єднує їх між собою. Пучки 1-го порядку об’єднуються сполучною тканиною в пучки 2-го порядку. Так само утворюються пучки 3-го і інших порядків, і, нарешті, сполучна тканина охоплює весь м’яз в цілому. Ця зовнішня сполучнотканинна оболонка називається зовнішнім перимізієм або епімізієм. Внутрішня сполучна тканина, що охоплює пучки волокон, називається внутрішнім перимізієм. Окремі великі м’язи або групи м’язів вкриваються поверх їх зовнішнього перимізія ще особливими пластинками сполучної тканини - фасціями. Це своєрідні футляри, які вкривають окрмі м’язи, групи м’язів, все тіло людини (поверхнева та власна фасції) порожнини торсу зсередини, внутрішні органі, судини тощо.
Скелетні м’язи приєднуються до кісток (рідше до хрящів, фасцій, сухожилків) своїми сухожилками (tendo). Сухожилки збудовані з волокон щільної сполучної тканини і в поперечному перерізі мають форму кола чи овалу. Підходячи до кінців м’язових волокон, пучки сухожилкових волокон роз’єднуються і охоплюють ці кінці так, що тонкі сухожилкові волоконця переходять у структури сарколеми. Таким способом встановлюється міцний зв’язок між сухожилком і м’язом.
У м’язах м’язові волокна можуть розташовуватись по різному до осі м’яза. Саме за цією ознакою м’язи поділяють на перисті, прямі, колові, поперечні тощо.
В залежності від розташування м’язи поділяють на: поверхневі і глибокі, медіальні і латеральні, зовнішні і внутрішні.
Назви м’язів часто вказують на їх форму (ромбопо-дібний, трапецієподібний, квадратний) величину (великий, малий, довгий), напрямок (поперечний, косий), кількість головок, назви кісток, до яких вони прикріплені, виконувана функція (згинач, розгинач тощо).
За формою м’язи поділяються на довгі, короткі і широкі. Довгі м’язи мають довгасте черевце (venter), в якому зосереджені м’язові волокна, а на його кінцях - два (як мінімум) сухожилки, якими м’яз прикріплюється до кісток. Широкі м’язи мають і широкі сухожилки - апоневрози. Короткі м’язи відрізняються від довгих лише розмірами (звідси і назва). У деяких м’язів є два черевця - це двочеревцеві м’язи. Крім того, довгі м’язи можуть починатися від кісток не одним, а 2-ма, 3-ма і навіть 4-ма сухожилками або головками (caput). Вони так і називаються - дво-, три- та чотириголовими.
Для того щоб відбувався рух м’язи мають кріпитися до різних кісток, проходячи мимо суглоба, в якому виконується даний рух, а перетинаючи, якщо не самий суглоб, то вісь обертання цього суглоба. Деякі м’язи минають не один а два суглоби. Наприклад, двоголовий м’яз плеча проходить спереду від плечового суглоба, розпочинаючись на лопатці, і спереду від ліктьового, приєднуючись до променевої кістки. Він діє на обидва ці суглоби. Це двосуглобові м’язи.
Кожний м’яз може виконувати не один рух, а два (наприклад, одночасно приведення і пронацію), але не може робити двох протилежних рухів у тому самому суглобі. Для цих рухів існують окремі групи м’язів (антагоністи). Наприклад, згиначі ліктьового суглоба проходять спереду від нього, а розгиначі - ззаду.
Згідно з усіма можливими рухами навколо трьох осей обертання існує шість основних груп м’язів: згиначі (флексори) - розгиначі (екстензори), привідні (аддукто-ри) - відвідні (абдуктори), пронатори (обертання <рота- ція> до серендини) - супінатори (ротація назовні).
М’язи мають допоміжєні апарати: фасції, зв’язки, слизові піхви сухожилків, блоки, сесамоподібні кістки.
Реферат опубликован: 4/04/2005 (44550 прочтено)